ІНСТИТУТ АВТОНОМНИХ ЦЕРКОВ У СТРУКТУРІ СУЧАСНОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я

У статті проаналізовано процес системотворення структури Вселенського православ’я на сучасному етапі. Встановлено, що церковне життя – процес динамічний. Церква постійно рухається вперед та повинна реагувати на суспільні запити і проблеми. Визначено, що інститут автономії пройшов складний шлях становлення, проте сьогодні відсутній загальноприйнятий механізм набуття церквою автономного статусу з його подальшою реорганізацією до повної незалежності. Зазначено, що сучасний устрій Вселенської церкви має низку недоліків. Незважаючи на прийнятий документ на Криті, автономна церква не є чітко регламентованим церковним інститутом. Встановлено, що традиційно статус автономії означав перехідну ланку. Одні автономні церкви ставали зрілими та отримували автокефалію, інші – втрачали незалежність. У переважній більшості випадків це було пов’язано із втратою або набуттям державної незалежності. Встановлено, що очевидним порушенням канонічних правил є наявність двох юрисдикцій (двох канонічних єпископів) на одній території. Така ситуація наявна у деяких країнах, наприклад США та Канаді, де паралельно функціонує низка церков у діаспорі різних юрисдикцій. Визначено, що на сьогодні у диптиху нараховується 6 автономних церков. Зазначено, що в Естонії, яка історично не є країною з домінуючим православним насенням, одночасно діють дві автономних церкви різних юрисдикцій, що суперечить природі церкви. Зазначено, що аналогічна ситуація вже сформувалась в Україні. Одночасно діють дві впливові церковні організації, що мають визнання Помісними церквами. Наголошено, що внаслідок тиску та небажання материнських церков випускати Помісні церкви з поля впливу та власної канонічної території, подібна ситуація потенційно може скластись і в Чорногорії, Македонії та Білорусії. Як і в Україні, частина парафій перейде до новоствореної автономної або автокефальної церкви, а частина залишиться вірними кіріархальної організації. Встановлено, що інституційні суперечки Помісних церков, пов’язані із межами впливу та "канонічною територією", а отже, і набуттям автономного статусу,  можуть бути вирішені виключно соборним шляхом та за участі всіх православних ієрархів. Наявні підходи до вирішення «тимчасової» проблеми автономії та «паралельних юрисдикцій» призвели до інкорпорації наявних неканонічних та самопроголошених утворень до визнаних церков. Зроблено висновок про те, що сучасна ієрархія боїться чесної конкуренції між церквами різних юрисдикцій. Тому адміністративне облаштування церкви та можливості його трансформацій залежать від консенсусу між Помісними церквами. Це стимулює подальші дослідження тематики, пов’язаної із церковним устроєм та можливостями набуття статусу автономії та автокефалії. Майбутні наукові розвідки щодо церковного устрою та канонічної творчості святих отців доповнять виконане дослідження.