Ідентичність як предмет практичної філософії

Останніми роками у світі прискорюється процес заміщення старих технологій на сучасні, пов’язані насамперед з відновлювальною енергетикою та штучним інтелектом, що неминуче призведе до перевороту у суспільних відносинах та до кардинальних змін у ідентичності. Реструктуризація ідентичності веде і до зміни практичних орієнтацій суб’єктів, до переосмислення ними власного місця у світі та взаємовідносин з Іншими. За антропним принципом науки, поза іншим, будь-яка система за посередництвом самореферентних процесів прагне самоорганізуватися з метою самозбереження та передбачає існування Спостерігача. На рівні живих систем код ДНК забезпечує природну ідентичність організму. У суспільному житті ідентичність забезпечує саморегуляцію взаємовідносин індивіда та Інших в контексті суспільного середовища. Протягом історії людства ідентичність ускладнюється та є чинником самоорганізації суспільних відносин. Поняття ідентичності починає формуватися ще з античного соціуму, починаючи з «вісьового часу» та виникнення рефлексивної моралі (Сократ, Аристотель, Конфуцій, Будда та ін.); продовжується цей процес і у філософії Нового часу та у класичній німецькій філософії у вигляді поняття рефлексивного духу, трансцендентальної аперцепції, рефлексивної самосвідомості; зазначені феномени розглядалися по суті справи як внутрішній живий механізм самоконструювання ідентичності (Р.Декарт, Т.Гобс, П.Гасенді, І.Кант, І.Фіхте, Г.Гегель). Ю.Габермас, спираючись на Л.Кольберга, Е.Еріксона, Ж.Піаже, пов’язав рівень розвитку ідентичності з рівнями та етапами розвиненості моральної свідомості. Мислителі та практикуючі філософи кінця ХХ – початку ХХІ століть (К.Вілбер, Ф.Лалу та ін.) в умовах сучасного технологічного та соціоорганізаційного вибуху виявляють та досліджують нові типи множинної гуманізованої ідентичності.