РЕЛІГІЙНЕ ВІДРОДЖЕННЯ 1941–1943 РОКІВ У СІМЕЙНІЙ ТА КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ’ЯТІ ЦЕРКВИ ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ

У статті аналізуються особливості сімейної і колективної пам’яті п’ятидесятників про відродження їх релігійної організації під час нацистської окупації України. У 1941–1943 рр. під керівництвом Гаврила Гавриловича Понурка, якого було обрано єпископом, п’ятидесятницька церква на території України була відновлена. У колективній пам’яті українських та російських п’ятидесятників пам’ять про релігійне відродження в 1941–1943 рр. була повністю маргіналізована. Сімейна пам’ять про релігійне відродження 1941–1943 рр. також майже стерта. Серед численних сімейних переказів про драматичний життєвий шлях Г. Г. Понурка відсутні спогади про його релігійну та місіонерську діяльність у 1941–1943 рр., коли його було обрано в єпископи. Нащадки Г. Г. Понурка з великою пошаною зберігають пам’ять про нього: те, що їх пращур був одним із перших місіонерів-п’ятидесятників на території України, про те, що він багато років був єпископом церкви християн віри євангельської, однак навіть рік обрання його на цю відповідальну посаду в сімейній пам’яті не закарбувався. Не тільки процес релігійно-церковного відродження, а навіть спогади про утиски п’ятидесятників з боку окупаційної влади були повністю стерті як з колективної, так і з сімейної пам’яті. Це можна пояснити тим, що релігійні радянські громадяни бажали уникнути переслідувань з боку влади і бути повноправними членами радянського суспільства, тому вони вписували свою особисту і групову пам’ять в офіційний дискурс «Великої Вітчизняної війни». Навіть пам’ять про переслідування з боку німецької окупаційної влади зникла, адже в офіційній радянській міфології війни нацисти не переслідували радянських громадян за їхні релігійні переконання. До того ж подібні спогади неминуче призводили до проведення паралелей між репресивною політикою нацизму і сталінізму. Після жорстоких репресій з боку сталінського режиму серед релігійних громадян СРСР виробилась жорстка самоцензура, у результаті чого відбулося свідоме переформатування колективної і сімейної пам’яті, як наслідок, спогади, відмінні від офіційної розповіді про Другу світову війну, свідомо забувалися. Тому Г. Г. Понурко та інші учасники релігійно-церковного відродження вирішили «забути» події 1941–1943 рр., щоб не наражати на ризик репресій свої сім’ї, а також своїх однодумців. З іншого боку, офіційний міф про Велику Вітчизняну війну формував конформістсько-позитивну пам’ять, яка повинна була об’єднати радянське суспільство і надати йому можливість примиритися із травматичним досвідом 1930–1940‑х рр. Пережиті страждання людям потрібно було наповнити якимось сенсом, пояснити самим собі, для чого вони страждали. Це можливо було зробити через усвідомлення того, що всі ці жертви: і особисті, і колективні – були необхідні заради «Великої Перемоги» над світовим злом, яким по суті і був нацизм. Можливо, наратив про Велику Вітчизняну війну надавав можливість п’ятидесятникам, як і іншим релігійним групам у СРСР, вписати свій особистий, як правило, трагічний досвід у загальнорадянську культурну пам’ять, відчути себе частиною радянського суспільства. Ключові слова: п’ятидесятники, релігійне відродження, окупація, сімейна пам’ять, колективна пам’ять, агоністична форма пам’яті, антагоністична форма пам’яті.