Генезис зовнішніх функцій Угорської держави від її створення до Першої світової війни (історико-правовий аспект)

У статті досліджено питання генезису зовнішніх функцій Угорської держави від її створення до Першої світової війни. При цьому наголос робиться саме на історико-правовому аспекті. Особливу увагу приділено становленню зовнішньої політики Угорщини у різні історичні проміжки її існування. Показано, що оскільки у цей період у країні була головним чином монархічна форма правління, то рішення тієї чи іншої проблеми міжнародного життя залежало від волі та розсуду короля. Проаналізовано дії у цій царині найвидатніших керманичів Угорської держави від правління Святого Стефана І до жовтня 1914 року, коли була створена Національна рада Угорщини й оголошено про вихід країни з Австро-Угорської імперії. Метою статті є визначення генезису зовнішніх функцій Угорської держави від її створення до Першої світової війни. Наукова новизна полягає в тому, що в українській науковій літературі практично не досліджувалася проблема генезису зовнішніх функцій Угорської держави від її створення до Першої світової війни. Особливо з позиції аналізу історико-правових аспектів. Висновки. У статті визначено, що в різні періоди свого існування Угорщина прагнула проводити таку зовнішню політику, яка б забезпечила країні входження в існуючу систему європейських держав, незалежність, сталий розвиток та захист власних територій. Серед найвизначніших керманичів Угорської держави, які внесли великий вклад у формування та здійснення зовнішньої політики країни, варто назвати: Святого Стефана І, Святого Ласло I, Кальмана Книжника, Гезу II, Белу III, Андраша II, Лайоша I (Великого), Жигмонда Люксембурзького, Хуняді Матяша, Ференца II Ракоці, Лайоша Кошута, Міхая Каройі. Щодо засадничих правових документів, які суттєво вплинули на зовнішню політику, то тут варто назвати Золоту Буллу, видану у 1222 році при правлінні короля Андраша II. Цей документ не містив якихось положень про зовнішню політику Угорщини, але створював умови для укріплення державного ладу в країні і тим самим для здійснення успішної міжнародної діяльності. Черговим правовим документом, який визначив угорську юрисдикцію на багато років вперед, став Тріпартітум (звід звичаєвого права Угорського королівства в трьох частинах) – правовий кодекс, складений королівським протонотарієм Іштваном Вербеці. Був представлений на розгляд так званого Дикого сейму 1514 року і схвалений королем. Отримавши офіційну санкцію в 1517 році, став основою юрисдикції Угорського королівства (до 1848 року). Цей документ також не стосувався зовнішньої політики Угорщини, але систематизував звичаєве право і королівські закони з деякими запозиченнями з римського та канонічного права, що укріплювало міжнародний авторитет країни. Далі Угорщина знаходилася під правлінням Габсбургів і в країні діяли австрійські закони. Ситуація змінилася під час існування Австро-Угорської імперії, але все одно з верховенством імперського права.