Ктиторське право у Візантійській імперії

Україна, модернізуючи державні інститути, потребує активного вивчення світового досвіду. Логіка адміністративних реформ передбачає аналіз зарубіжного досвіду аналогічних перетворень. Надання Православній Церкві України Томосу і роль Президента України у цьому зумовила підвищену увагу до регламентування державно-церковних взаємовідносин. Мета статті – проаналізувати особливості інституту ктитора у Візантійській імперії. Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей правового статусу ктиторства у Візантійській імперії, визначення напрямів його розвитку. Права й обов’язки ктиторів регулювалися як канонічними нормами, так і державно-церковними актами, зокрема монастирськими типиками, едиктами й новелами імператорів. Юстиніан поглиблює нормативно-правове регулювання ктиторства. Якщо у доюстиніанівську добу це питання розглядали едикт Маркіана і Валентиніана ІІІ від 455 р. про заповіти церквам і едикт Зенона від 470 р. про заповіти на користь святих, мучеників та янголів, то за Юстиніана лише за період з 530 до 554 р. видано 2 едикти і 5 новел, безпосередньо присвячених ктиторству, а також 6 новел, які тією чи іншою мірою коментували ктиторське право. Законодавство встановлювало для ктитора такі права: – носити почесний титул ктитора; – представляти єпископу своїх кліриків для посвяти у церкву чи монахів у монастир, причому рекомендація ктитора не обов’язкова для єпископа; – опосередковано (через свого представника – адміністратора) управляти заснованою установою. Ктитор виступав з позовами від імені заснованої установи, вів її справи у суді. Він отримував різні пожертви майнового чи немайнового характеру, при цьому не маючи права на відчуження майна. Ктитор регулював питання, пов’язані із внеском при вступі до монастиря, відповідав за прийняття до монастиря нових членів. Василевс прагнув максимально обмежити права ктитора на користь єпископа, в юрисдикції якого знаходився монастир. Передмова до 7 Новели Юстиніана декларувала бажання припинити наступ приватних осіб на монастирське майно та звузити права ктиторів на майно заснованих ними монастирів. Виникнення ктиторського права відбувалося після присвячення речі, тобто після формальної передачі ктитором майна, призначеного для спорудження (відновлення) й утримання церковного інституту. 67 Новела Юстиніана істотно обмежила права ктитора, звівши їх до опіки над монастирем, заснованим ним. Титул ктитора набував і той, хто через неможливість спорудити нову установу, відновлював стару. Згідно із законом Зенона, управління майном, яке передавалося за заповітом на церковні потреби, відбувалося за волею укладача заповіту, але у встановленому законодавством порядку. Єпископ стежив, щоб ктитор та його правонаступник не змінювали характер пожертви. У випадку спроби такої зміни він міг навіть усунути управителя чи самого ктитора. Згідно із законодавством Юстиніана ктитор вже не управляв пожертвуваним майном, а призначав управителя, підзвітного єпископові. Юстиніан ввів єпископську юрисдикцію над усім посвяченим майном. Згідно з Новелою 67 Юстиніана для усього пожертвуваного майна вимагався інвентарний опис, який зберігався в єпископа. Ктитор у заповіті визначав спадкоємця, який призначав управителя пожертвуваним майном. У такому разі єпископ не управляв, а лише стежив за правильним управлінням. Якщо спадкоємець відтягував призначення управителя згідно з волею укладача заповіту, тоді єпископ сам перебирав управління пожертвуваним майном і призначав економів, причому ктитор не міг призначити навіть ігумена без погодження з єпископом. Спадкоємець ктитора – епітроп – зобов’язаний був підтримувати успадкований монастир згідно з приписами ктитора та чинним законодавством. Епітропи могли робити доповнення у типику лише за умови надання їм права заповідальних розпоряджень. Ктитори могли передавати заснований монастир у спадок своїм дітям та іншим особам. Разом із монастирем передалося приписане до нього землеволодіння. Опіка над монастирем зберігається за ктитором до його смерті. Після цього вона переходила до спадкоємця. За припинення родини монастир набував самостійності. Ктитор міг передати клірику, монаху чи великому монастирю келію чи дрібний монастир, зберігши за собою право на отримання певних доходів. Після смерті ктитора отримувач набував право повної власності і володіння цим об’єктом. Висновки. Інститут ктитора у Візантії став важливим інструментом захисту прав як монастирів, так і їхніх засновників. Ктиторським правом виступає система прав і привілеїв, які набували фізична чи юридична особа (ктитор) на підставі заснування (спорудження) монастиря. На думку окремих науковців, вони були подібні jus patronatus, оскільки визначалися як особливий привілей особі, що збудувала храм. Проте ктиторство було переважно не правом, а зобов’язанням засновника монастиря в інтересах Церкви.