Крайня необхідність: історико-правовий аспект законодавчого закріплення на українських землях

Стаття присвячена дослідженню питання розвитку законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності. Проаналізовано основні етапи розвитку даного інституту кримінального права на території України. Автор акцентує увагу на закономірностях у законодавчому закріпленні ознак крайньої необхідності та їх змісту. Автором виділено три основні етапи розвитку правового регулювання даного інституту. У статті наголошується на тому, що заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності на ранніх етапах українського законотворення визнавалось як таке, що лише пом’якшує відповідальність особи. Наступним етапом було визнання крайньої необхідності, як обставини, що виключає кримінальну відповідальність. І лише на сучасному етапі заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності є обставиною, що виключає злочинність діяння. У даному аспекті поворотним моментом у ставленні законодавця до інституту крайньої необхідності виявилось положення, закріплене у КК Української РСР 1960 р., який зі змінами діяв аж до 2001 р., у якому вперше стан крайньої необхідності визнано обставиною, що виключає злочинність діяння. Також у статті наголошено на змінах, які відбулася не лише у змісті стану крайньої необхідності, а й у спрямованості даного стану. Автор наголошує на тому, що спочатку крайню необхідність розглядали лише, як можливість захисту свого життя від небезпеки, що загрожує і своїм джерелом має або собаку або голод. У подальшому йдеться про можливість збереження інших інтересів, проте виключно особи, котра захищається. На сучасному етапі особа вправі відвертати небезпеку, що загрожує будь – яким правоохоронюваним інтересам, як її так і інших осіб, якщо при цьому не було перевищено меж крайньої необхідності. На підставі аналізу нормативних джерел з’ясовано сутність ознак крайньої необхідності та її меж.