Юридическая правосубъектность Тюркского каганата (552–568 гг.): ирано-византийский аспект

Автор пропонує читачам комплексний аналіз юридичної історії Тюркського каганату (552-603 рр.), як за доби його становлення (545553 рр.), так і в часи правління видатного полководця Муган-ка-гана (553-572 рр.). Встановлення тісних політико-правових зв'язків між тюрками і Східною Римською імперією було наслідком укладення мирної угоди між візантійцями та персами (562 р.). У 562, 563, 565 і 566 роках Тюркський каганат надсилав своїх офіційних послів у Константинополь. На той момент тюрки володіли юридичним статусом васалів китайського династичного царства Західна Вей (згідно з привілеєм 545 р.). Перемога над Жужаньським каганатом у 552 р. дозволила тюркам взяти під контроль усі тюрко-монголь-ські й маньчжурські племена східної частини Євразійського степу. У 554 р. тюрки почали боротьбу проти інших спадкоємців племені хунну - «гуннів-ефталітів». Оскільки ефталіти вже тривалий час тероризували східні провінції Новоперсидського царства, то іранський шахіншах («цар царів») Хосров Ануширван (531-579) прийняв рішення запросити частину тюркської орди на військову службу. При цьому ми припускаємо, що Хосров Ануширван, маючи великий штат радників греко-римського походження, прагнув використати юридичну модель lex foedus, згідно з якою Римська імперія традиційно вербувала та приймала на імперську військову службу цілі народи «варварів» (як германців чи слов'ян-землеробів, так і кочівників іранського, арабського чи гуннського походження). Задум був успішним. Муган-каган передав загони свого дядька Істемі («західну орду») під командування Хосрова, а донька Істемі стала дружиною персидського «царя царів». У 555-557 рр. тюрки розгромили останні прожу-жаньські сили в Північному Китаї (племена аварів) та підпорядкували своїй владі Хорезм. Внаслідокпоразки частина аварів відступила аж у Волго-Донське міжріччя, де в 558 р. стала просити візантійського імператора Юстиніана Великого (527-565) надати їм статус федератів. Східна Римська імперія прийняла аварів у своє підданство і де-юре заснувала Аварський каганат (558-805 рр.). Оскільки володіння Тюркського каганату тепер сягнули Волги, тюрки і перси уклали Договір про поділ ефталітських володінь (566 р.), що охоплювали межі сучасних Афганістану та Пакистану. Ратифікація нової угоди створила важливий прецедент в історико-правовому житті Євразії. Тюркський каганат визнавав своїми сюзеренами як китайських імператорів із династії Західна Вей, так і шахіншаха Персії («прецедент полівасалітету»). При цьому тюрки надавали «сюзеренам» усі необхідні знаки уваги та визнання, вбачаючи в цьому простір для політичного маневрування, прагнучи повністю підпорядкувати своїй владі ключові відтинки Великого Шовкового Шляху. Прихід до влади у Візантії імператора Юстина ІІ (565-578) та подальша активізація торговельних контактів Константинополя з Тюркським каганатом привели до охолодження ірано-тюркських стосунків. У 567 р. Східна Римська імперія ініціювала переселення аварів у Паннонію та Дакію, тоді як Північне Причорномор'я передавалось західнотюркській орді Істемі на правах lex foedus. Отже, станом на 568 р. Тюркський каганат юридично визнавав себе залежним від влади Східної Римської імперії, Ірану та Західної Вей, що, безумовно, мало призвести до вибуху чергового міжнародного збройного конфлікту.