МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ «ДЕ-ЮРЕ» ТА «ДЕ-ФАКТО» В КОНТЕКСТІ ПІЗНЬОАНТИЧНОЇ І РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

Стаття присвячена важли­вому питанню історії та теорії держави і права - співвідношенню понять «де-юре» та «де-факто». Особливості методологічної коре­ляції демонструються на істо­ричних прикладах імперій періодів пізньої античності та раннього середньовіччя. Філософсько-пра­вовий дискурс кореляції «де-юре» та «де-факто» криється в фунда­ментальній суперечці двох підхо­дів - чисто юридичного та чисто політологічного (політичного). Перший базується на визначенні ідеального стану справ, тоді як другий відображає реальність з усіма її відхиленнями від ідеального теоретизування. Відтак головна відмінність історико-юридичного тлумачення державної історії, на відміну від тлумачення політоло­гічного, полягає в наявності норм та формальностей, що жодним чином не можуть бути піддані законодавчому сумніву (водночас, вони сумнівні з позицій буденної життєвої практики). Для при­кладу, феномен «імперської» влади полягає у її «вселенському», «сві­товому» масштабі. Цей юридичний «факт» не піддавався жодним сум­нівам ані в нормативно-правовій базі, ані в дипломатичних практи­ках означеної доби. Лише «імперії» могли вважатися «джерелом дер­жавності»; імператори роздавали титули та достоїнства «царів», «каганів», «королів», «князів», «гер­цогів», «графів» тощо. Не дарма термін «суверенітет» походить від латинського поняття «сюзе­ренітет». З огляду на юридичний «факт» імперської наддержавності (імперії сприймались та уявлялись як сукупності-співдружності дер­жав, «царства царств») тільки взаємне визнання імперіями одна одної могло бути інституціональ- ної базою для творення системи міжнародного права. Ця система, відповідно, розвивалась на основі інституту міжнародної право- суб’єктності, де взаємним визнан­ням суб’єктності послуговувались виключно імперії зі «вселенськими амбіціями». Наше визначення сто­сується насамперед Східної Рим­ської імперії (Візантії), Перського царства (Ірану), Кушанського царства (Індії) та пізньоантичної Хань Чао (Китайської імперії). Окремо, перебуваючи в контексті історії міжнародної правосуб’єк- тності, стаття покликана ознайо­мити читачів із триступінчастою методикою обробки історичних фактів (локальні події, міжнародні події, суб’єктивна інтерпретація). Відтак ґенеза української держав­ності (київсько-руської) подається та вписується в контекст опові­дання як локальний аспект міжна­родної історії, що може по-різному інтерпретуватися істориками, політологами та юристами. Теорія візантійського походження юридичних форм Київського князівства має на меті підтвердження невід­повідності політичного (політоло­гічного) та юридичного (істори- ко-правового) розуміння феномену ґенези державних утворень.­