Шенгенський простір і треті країни

Стаття присвячена дослідженню співпраці третіх країн із державами-учасницями Шенгенського простору. Встановлено, що, керуючись принципом opt-out, участь третіх країн у Шенгенському просторі зумовлена особливим порівняно з іншими державами-членами ЄС правовим статусом у Шенгенському просторі. Окреслено основні сфери, які треті країни зобов'язані імплементувати у своє національне законодавство. Ці сфери пов'язані зі співробітництвом судових і поліцейських органів у межах Шенгенської інформаційної системи та захистом персональних даних. Доведено, що Данія використовує гнучкий підхід щодо своєї участі в реалізації Шенгенського acquis і правових заходах, що сприятимуть її розвитку у подальшому. Згідно з правовими актами ЄС держава володіє особливою позицією, яка дозволяє їй не брати участь у Шенгенському acquis в обсязі більшому, ніж існував на дату підписання Амстердамських договорів. Щоб стати державами Шенгенського простору, не досить лише отримати членство у Європейському Союзі або підписати відповідну угоду про приєднання до Шенгенської конвенції 1990 року. Однією з необхідних умов приєднання третіх країн до Шенгенського простору насамперед є їх здатність належним чином застосовувати всі акти та правові заходи, які у своїй сукупності складають Шенгенське acquis. Національне законодавство третіх країн повинне повністю відповідати основним положенням Шенгенського acquis, пов'язаним із скасуванням перевірок на внутрішніх кордонах і запровадженням низки правил щодо перетину зовнішніх кордонів; спільною візовою політикою; спільною імміграційною політикою; співробітництвом держав щодо надання притулку; співпрацею судових, поліцейських органів держав-учасниць Шенгенського простору; захистом персональних даних і функціонуванням Шенгенської та Візової інформаційних систем.