До питання відмежування права на охорону здоров’я від інших суб’єктивних конституційних прав в Україні

Автор констатує, що в умовах пандемії COVID-19 право на охорону здоров’я в кожній країні набуває першочергового значення. Не є винятком і Україна. Так як пандемія «принесла» карантинні обмеження, які, у свою чергу, потягли за собою економічну кризу, – практична реалізація цього права є доволі утрудненою. Особливо тому, що до настання пандемії в Україні були доволі загострені такі проблеми у сфері громадського здоров’я, як алкоголізм, наркоманія, туберкульоз та інші соціально-обумовлені захворювання, стрімке розповсюдження ВІЛ-інфекції. Ці проблеми викликають низький рівень життя у середньому, недостатність мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії для покриття повсякденних потреб, погіршення екологічної ситуації, погіршення умов відпочинку та нестача часу і інших ресурсів у пересічних громадян на повноцінний відпочинок. Метою статті є розмежування конституційного права на охорону здоров’я та конституційних прав на життя та на медичну допомогу. Автор підкреслює, що системний аналіз положень частини третьої статті 49 Конституції України та вищенаведених положень Основ законодавства України про охорону здоров’я свідчить про те, що право на охорону здоров’я є більш широким за своїм змістом, ніж право на медичну допомогу. Враховуючи це, право на медичну допомогу можна розглядати як одну зі складових права на охорону здоров’я. Автор резюмує, що з точки зору науки конституційного права, навряд чи можна визнати проблемним розмежування права на життя та права на охорону здоров’я (це питання викликає дискурс у науці цивільного права). Більш актуальним є розмежування конституційного права на охорону здоров’я та конституційного прав на життя та на медичну допомогу. А тому дослідження у цьому напрямі, особливо з акцентом на пандемію коронавірусної хвороби, слід всіляко вітати як такі, що збагачують науку конституційного права.