До питання неомарксистської методології дослідження культури у філософії Франкфуртської школи

У статті здійснено спробу реконструкції неомарксистської методології дослідження культури, опираючись на критичну теорію Франкфуртської школи, розглянуто аналітику та діагностику соціокультурних процесів, розроблених її представниками, на засадах синтезу лівого геґельянства, фройдизму, марксизму й ірраціоналізму, що допомогла пізнати причини глибокої кризи індустріального суспільства, джерела тоталітаризму, масової культури та деструктивний вплив сучасної західної цивілізації.Стверджується, що неомарксисти є прихильниками холістичної онтології, коли пишуть про базову діалектичну (об’єктивно-суб’єктивну) єдність еволюційного процесу, за умови генетичної першості об’єктивного розуму, яка руйнується внаслідок формалізації й інструменталізації суб’єктивного розуму, що «розчиняє» власні об’єктивні змісти, автономізується. Саме так починається історія капіталістичної цивілізації як процесу прогресуючого «божевілля» розуму. Це спричиняє історично-обумовлений «розрив», виражений у феномені капіталістичного відчуження, ідеологічним втіленням якого і постає традиційна теорія з її дихотомією поняттєвих структур і фактів, суб’єкта й об’єкта у межах соціальної свідомості.Доведено, що, протиставляючи традиційній теорії критичну на засадах цілісного історичного праксису та суспільно-тотального суб’єкта, франкфуртці впевнено діагностують кризову ситуацію у культурі, зумовлену її деформацією, перетворенням на репресивний інструмент «анігіляції» індивідуальності під дією технологічної раціональності та капіталістичного відчуження. У цьому ключі критично-соціологічний методологічний інструментарій неомарксисти використовують для «критики ідеології», розгляду та критики «культурних індустрій», «індустрій знання», процесів дегуманізації, що охоплюють мистецтво, політику та численні аспекти культурного світу, а також як «раціональну критику раціональності». Показано, що гуманістично-орієнтована критична соціологія і культурологія неомарксизму (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.) сьогодні є досить актуальною та самодостатньою традицією поряд із соціально-антропологічним, феноменологічним, постмодерним, структурно-семіотичним та іншими підходами у межах сучасних культурологічних досліджень.