КРИЗА ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Дискутується питання про те, що перевірені часом меха- нізми державного управління втрачають поступово свою актуальність, відбувається делігітимація традиційної системи взаємин між державним управлінням та громадянським суспільством, а також переглянуто, з ура- хуванням вимог сьогодення, умови суспільного договору між держава- ми та громадянським суспільством. Виходячи з того, що епоха “великих урядів” добігає свого кінця, як ніколи актуалізується проблематика де- бюрократизації державного управління, пошуку нової моделі державної влади зі значно обмеженими функціями та владно-розпорядчими повно- важеннями. Розглядаючи Україну крізь призму даних трансформаційних проце- сів, слід зауважити, що з набуттям незалежності розпочався процес прямо протилежний тому, який відбувається у розвинених країнах світу, а саме зростання у геометричній прогресії самодостатньої та безконтрольної не- опатримоніальної бюрократії. Йдеться про тотальну експансію державних управлінських структур в усі сфери суспільного життя з метою отриман- ня там повного контролю, вертикалізацію державного управління, відмову “де-факто” від реалізації принципу розподілу влади, а також (і це спостері- гається останнім часом) придушення процесів формування громадянського суспільства із застосуванням силових методів. Головним завданням політичної еліти та державних управлінців різ- них рівнів має бути помірковане та мудре використання здобутків у галузі державного управління інших країн, які на власному досвіді апробували їх дієвість. Наприклад, запровадження елементів системи “бюджетування на нульовій основі” у вітчизняне державне управління створило б можливість реально розпочати процес боротьби з корупцією через, принаймні, реорганізацію діяльності певних відомств з однорідни- ми функціями.