ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА НАРАДИ ЯК СКЛАДОВОЇ ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ

Статтю присвячено дослідженню процесуальної форми наради як складової врегулювання спору за участю судді. З’ясовується чинне нормативне регулювання наради та попередня історія становлення цього інституту, його аналоги в зарубіжних країнах. Висвітлюються переваги наради (співбесіди). Також аналізується висловлений в літературі погляд про те, що уся діяльність по врегулюванню спору за участю судді за участю судді знаходиться за межами динаміки цивільного процесу. Наводяться аргументи на його спростування. Приділяється увага порівнянню різноманітних поглядів на місце наради (співбесіди) в структурі процесуальної діяльності. Доводиться, що для вирішення цього питання має значення ряд чинників: місце наради (співбесіди) в структурі процесуальної діяльності має визначатися з урахуванням актуального нормативного регулювання, функціонального призначення та зв’язку з іншими елементами структури цивільного судочинства. Аргументується, що чинне законодавство дає усі підстави окреслити сферу застосування наради виключно межами процедури врегулювання спору за участю судді. Досліджується проблема порядку проведення наради (співбесіди). Зроблено висновок про недостатність нормативного її врегулювання. Аналізується питання про те, чи взагалі існує необхідність в регламентації правил проведення наради, чи слід повністю залишити це на розсуд суду. Аргументується, що порядок проведення наради вимагає встановлення певних правил: відсутність певного визначеного порядку створює незручності для судді; процесуальна регламентація убезпечить сторони від зловживання та сваволі з боку суду; сторони, будучі обізнаними про порядок проведення наради, зможуть краще підготуватися для неї та повніше використати її можливості. Також підкреслюється, що порядок проведення наради має бути більш вільним, гнучким і варіативним. Автором підтримується та додатково аргументується думка про те, що ефективність наради як процесуальної форми взаємодії безпосередньо залежить від наділення усіх її учасників можливістю ставити на обговорення ті чи інші моменти та задавати питання. Доводиться висновок про те, що окрім відсутності суворого формалізму та довірчої атмосфери до характерних рис наради слід віднести особливий механізм взаємодії її учасників. Визначаються перспективи подальшого наукового дослідження процесуальної форми наради.