ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Мета статті — визначити культурно-історичні детермінанти глобалізаційних процесів культури у пострадянському просторі як феномен діалогу культур. Методологію дослідження становлять системний та компаративний методи, що дали змогу визначити специфіку глобалізаційних реалій пострадянського простору. Наукова новизна полягає у розкритті особливостей взаємодії глобалізації культури в цілому та локальних ініціатив національних культур, зокрема української. Висновки. Наголосимо, що глобалізація культури є метафорою, яка не дає можливостей визначити місце окремих культур у просторі тоталізації, гомогенізації та нівеляції культурно-історичного потенціалу в цілому. Посткомуністичний простір, на відміну від пострадянського простору культуротворення, теж є достатньо розмитою дефініцією, бо ліворадикальний локус не втрачає своєї актуальності. Втім, кореляція глобалістських інтенцій метамодернізму та посткомунізму свідчить про певну стратегію альтерглобалізму — поміркованого універсалізму культуротворчих інтенцій. Доведено, що пострадянські країни погано вписуються в ці стратегему та міфологему. Суперетатизм мімікрує в систему національного етатизму за умови розвитку автохтонного капіталізму, який межує з олігархатом. Визначено, що постмодерністське забарвлення національних культур у контексті виникнення стратегії постпостмодерну, або метамодерну, все більше трансформується в різного типу етноренесанси: музеєфікацію, фестивацію традиційних цінностей. Поле діалогу культур звужується, а в умовах локальних конфліктів між країнами колишнього СРСР взагалі сходить нанівець. Відтак, глобалізація як «модернізація», «макдоналізація», «транзитологія» західних цінностей масової культури є глобалістським синдромом нерівності і відображує вже минулий етап національного будівництва культури.