Пейзажі (не)пам’яті в сучасній українській літературі

Предметом рефлексії у статті є способи присвоєння або ревізії пам’яті, що практиковані в сучасній українській літературі, зокрема в популярній романістиці. Вибрані приклади – це художні тексти останніх років авторства Володимира Лиса, Оксани Забужко, Василя Шкляра, Софії Андрухович, Сергія Жадана, Володимира Рафеєнка та ін. Вони репрезентують різні меморіастичні опції й таким чином засвідчують різнорідність літературних пошуків “віднайдення” традиції, яка стала би ідентичнісним опертям для людини нашого часу. Автор використовує теоретичні концепції місць пам’яті Пєра Нора та не-місць Марка Оже. Українські письменники найчастіше апелюють до освоєних місць, знаковість яких була призабута чи штучно викреслена з колективної пам’яті, – Волині, Галичини, Буковини, Київщини. Простір Сходу (зокрема в контексті війни на Донбасі), навпаки, маркується в популярних романах як набір не-місць, що знеособлюють та деморалізують людину. Однак у романах Сергія Жадана та Володимира Рафеєнка є не тільки констатація фатального впливу не-місць, а й спроби моделювання місць пам’яті, які творять історичний наратив там, де досі його не було.