ТЕМБРОВА ЛЕКСИКА КАМЕРНИХ ТВОРІВ Є. СТАНКОВИЧА

Мета роботи – визначити основні знаки тембрової лексики у камерних творах Євгена Станковича. Методологія дослідження спирається на єдність системно-аналітичного та семіологічного підходів. Наукова новизна. Виокремлення основних прийомів тембрової лексики в творах Є. Станковича дозволяє помітити їх семантичну закріпленість та перехідність з одного опусу до іншого, що вказує на набуття ними міжтекстових функцій. Таким чином утворюється зв’язок між різними музичними творами цих композиторів, навіть тих, що досить віддалені один від одного за часом. Ці утворення, що входять у текст як цілісний феномен, стають базою загального мовного ресурсу композитора. Висновки. Виокремлення тембру як провідного композиційного та драматургічного чинника в творах Є. Станковича зумовлюється, з одного боку, конкретними художньо-творчими та технічними завданнями, які вирішуються композитором в індивідуально-стильовій системі координат, з іншого – шляхами взаємодії з адресатом, прагненням донести свій задум у складних умовах сучасної музично-мовної реальності, стимулювати його образне мислення. Вживання специфічних артикуляції та будови темброфактурних пластів, перенесення характерних виконавських прийомів у «чуже» темброве поле призводить до виникнення ілюзорного тембру, близького за своїми характеристиками до тембрів, що імітуються композитором. Є. Станкович складає тембр, виходячи, з одного боку, із загального образно-змістовного задуму у межах індивідуальної авторської концепції, з іншого – користуючись вибраним інструментарієм та комбінуючи засоби, що найбільш відповідають шуканому образу. У підсумку музична тканина твору оперує як пізнаваними тембрами, так одночасно і створеними слухом композитора. Можна стверджувати, що тембровий компонент належить до параметрів першорядної значущості в поетиці Є. Станковича. Його дослідження дозволяє наблизитися до розуміння специфіки творчого методу композитора та окреслити роль тембру у ансамблях та камерних симфоніях.