Образ мистця в поезії Ігоря Качуровського

Образ автора мистецьких творів і образ мистецтва, символіка таємниці творення в українській еміграційній поезії, зокрема в творчості Ігоря Качуровського, – особлива художня форма. Емігранти в умовах світової демократії спостерігали за впливом тоталітаризму на мистецтво УРСР, усвідомлюючи, що їхнє мистецтво – єдина незаангажована опозиція вульгарному соцреалізму, що рятує українське мистецтво, його європейськість. Ігор Качуровський розумів це і як письменник, і як літературознавець. Дослідження образних форм у поезії емігранта, близьких до неокласичних, є своєчасним. Домінування естетизму неокласиків і вшанування вершин світової культурної традиції (від еллінської до модерністської) вирізняють поетичне мовлення Ігоря Качуровського. Чи не найяскравіше транслює образ автора-пілігрима, самітника й дослідника світу збірка поезій «В далекій гавані» (1956). У ній домінує відчуття самості й самотності творця на лоні світу, що невблаганно змінюється, ігноруючи мистецтво. Ліричний герой римованих віршів Ігоря Качуровського відчув себе поетом-медіумом складної та яскравої епохи, яка потребувала месіанства, боротьби і правди, осмислення опозицій добра і зла, фатальності, гріха й жертовності, безґрунтянства й любові, гріховності й ненависті, безсмертя й богоборства, а також ролі вітчизни й чужини для творця. На основі життєвого досвіду в УРСР, в Європі та в Америці український поет-емігрант створив неповторні образно-символічні моделі філософського осягнення мистецтва й постаті автора, пілігрима й обсерватора, самітника й вигнанця. Тема творчості в його віршах реалізована через зв’язок видатної особистості з природою, із рідною землею та з екзотичними краями, через осмислення опозиції вільної людини, поета і влади. А тому образ генія, в єдності з народом – центр неокласичної філософії автора, близької до аристотелівської та ніцшеанської.