ЛЮБОВ ЯК СУТНІСНИЙ АТРИБУТ БУТТЯ ЛЮДИНИ

У статті аналізується любов як форма виявлення сутності людини, її розвитку та навіть еволюціонування. Показується, що в європейській науці обмежене розуміння значення любові для людини було зумовлене обмеженим сприйняттям самої її сутності. Ключовою методологічною причиною одномірного розуміння і людини, і любові була розірваність суб’єкт-об’єктних відношень попередніх типів наукової раціональності. Використовуючи ідеї і методи трансдисциплінарної парадигми, зокрема синергетики та метафізики тотальності, в статті показується розвиток любові як розвиток сутності людини. Доводиться, що любов є фактором гармонізації двох сторін буття людини, умовою їх максимального увідповіднення між собою, тим самим виходу людини на нові онтологічні рівні більш високого порядку, відкриття власної повноти та потенційних можливостей.Показано, що любов для людини здатна бути вищою метою. Вона встановлює в людині не тільки онтологічний, а і онтичний порядок, реалізуючись у всіх її внутрішніх і зовнішній діях. Любов стабілізує думки людини, її почуття, прагнення, встановлюючи таку ж стабільність роботи серця як динамічного центру людського буття. Вона робить людину максимально відкритою назустріч іншим людям, здатною приймати рішення та практично діяти за принципом «добре». Любов також стає єдиним ритмом двоскладного буття людини, її творчістю, онтологічним порядком, ідентичним онтичному, відкриваючим принципово новий порядок – вищий. У роботі дається визначення любові як руху людини назустріч іншій людині, що стає їх спільним рухом вперед і водночас вверх.Зроблено висновок, що любов, яка стабілізує всі антропологічні рівні людини та визначає динаміку її як цілого, увідповіднює людину з порядком Буття як такого, викликаючи в ній позитивні трансформаційні зміни.