МОДЕЛІ НАУКОВИХ КОМУНІКАЦІЙ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ (ПОЧАТОК ХХІ СТ.)

Доведено, що ефективність включення українських наукових колективів в міжнародні комунікації визначається значною мірою поширеністю та інтенсивністю як формальних, так і неформальних наукових комунікацій. Внутрішні українські комунікації більш стабільні й продовжують зв'язки, які беруть початок з радянських часів; пострадянський простір характеризується «обірваними і поновленими зв'язками»; динамічно розвиваються комунікації зі світовим науковим співтовариством. Важливим джерелом у системі наукової комунікації, її найбільш успішним та вдалим засобом, як відомо, є науковий журнал – першоджерело для опублікування наукових ідей, теорій, результатів досліджень, місце для критичного розгляду нових ідей тощо. Нову еру у науковій комунікації кінця XX – початку XXI ст. відкрили електронні журнали (як і електронні видання в цілому), забезпечуючи таку оперативність і повноту задоволення інформаційних потреб у знаннях, якої не могло бути в еру друкованих журналів. Нові технології спричинили та запропонували альтернативні моделі (2 моделі: відритий архів чи інституційний репозитарій та «журнали відкритого доступу»).