ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КОНЦЕПТУ «СМЕРТЬ» В УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЯХ

Фольклорний концепт як стійка одиниця «ментальних і психологічних ресурсів фольклорної свідомості» (О. Кузьменко) часто стає предметом дослідження, водночас із позиції фольклористики питання артикуляції концепту «смерть» в українських пареміях залишається відкритим і вимагає широкого вивчення, тому метою статті є вивчення специфіки інтерпретації концепту «смерть» у творах малих жанрів українського фольклору, зокрема прислів’їв і приказок, що входять до різних виданих зібрань, які містять записи прислів’їв і приказок, зроблені в різних регіонах України впродовж другої половини XIX–XX ст. Аналіз творів малих фольклорних жанрів дає змогу стверджувати, що паремії надають амбівалентні характеристики смерті, фіксуючи її протиставлення життю, неминучість, закономірність, постійну близькість як загрозу та нагадування про майбутнє кожного, несподіваність смерті або відхід як результат тривалої важкої хвороби. Ставлення до неї також неоднозначне: з одного боку, смерть є дуже сумним і жахливим явищем, але з іншого – іноді пов’язана зі звільненням після довгого тяжкого життєвого шляху. У прислів’ях фіксуються різночасові уявлення про смерть як про антропоморфну істоту з вираженими гендерними ознаками (стара кістлява жінка в чорному або білому вбранні); як про дорогу, з якої немає вороття; про зв’язок смерті з народженням і весіллям як з обов’язковими ланками життєвої програми; думки про перехід, під час якого душа покидає тіло; про інобуття, яке залежить від того, як пройшло земне життя; про рай і пекло як нагороду або покарання. У творах малих фольклорних жанрів смерть асоціюється з дією або процесом (умирати, умерти, іти, гаснути, гинути тощо), предметами та явищами (земля, могила, яма, дошка, лопата, похорон, ладан, свічка тощо), з потойбіччям (пекло, рай, інший світ), інобуттям (тіло без тіні, тіло без душі) тощо.